сотні років. І, мабуть, це правда, бо почитала я трохи, а там повно нісенітниць. Не
цивілізована. Але для вправлянь у читанні пригодиться”. Вона проковтнула
останню краплину мескалю, поставила чашку на підлогу біля ліжка,
перевернулася на бік, раз чи двічі гикнула й заснула. Навмання він відкрив
книжку.
Як можна
В смердючій, заяложеній постелі,
В розпусті парячись, на купі гною
Милуючись, кохаючись1...
Дивні слова залунали в його голові, загриміли, як грім, що має людський голос,
як барабани на літніх танцях, як чоловічий хор з обжинковою піснею, гарною до
сліз, як заклинання старого Мітсими, вимовлені над молитовними пір’їнами,
вирізьбленими палицями, костяними й кам’яними фігурками - кіатла тсилу
сілокве сілокве. Кия сілу сілу тситл - але сильніше від Мітсиминих заклинань,
тому що вони більше значили й були звернені до нього; говорили чудесно і лише
напівзрозуміло - грізне прекрасне чаклунство про Лінду. Про Лінду, що лежить,
1
хропучи, з порожньою чашкою на підлозі біля ліжка. Про Лінду й Попе, Лінду й
Попе.
Він ненавидів Попе дедалі дужче. Так, можна усміхатися й усміхатися, але бути
негідником. Безжалісним, зрадливим, розпусним. Слова ці він розумів не до кінця.
Лише наполовину. Але їхні чари були сильні й продовжували гриміти в голові, і
здавалося, що раніше він ніколи по-справжньому не вмів ненавидіти Попе; ніколи
раніше, тому що ніколи до того не був здатний висловити словами свою
ненависть до нього. Але тепер він мав ці слова, слова, як барабани, спів і
