підняв руку, щоб ударити ще раз, але його зап’ясток схопили, стисли - ай,
викручують руки!.. Його зловили, не ворухнешся, впіймався в капкан, а чорні
маленькі очиці Попе пильно дивляться впритул. Джон відводить очі. На лівому
плечі Попе дві ранки. “Ой, кров! - заверещала Лінда. - Ой, кров біжить!” Вона
ніколи не зносила виду крові. Попе піднімає вільну руку - звісно, щоб ударити.
Джон напружується, щоб витримати удар. Але рука лише взялася за підборіддя,
повернула його обличчям до себе. Він знову глянув в очі Попе. Довго,
нескінченно довго. І раптом він не втримався - заплакав. Попе засміявся. “Іди, -
сказав він по-індіанському. - Іди, мій сміливий Агаюта”. І тоді Джон кинувся до
другої кімнати ховати сльози.
- Тобі п’ятнадцять років, - сказав старий Мітсима по-індіанськи. - Тепер тебе
можна вчити гончарства.
Присівши біля річки, вони замісили глину.
- Перш за все, - сказав Мітсима, беручи кавалок зволоженої глини в руки, - ми
зробимо маленького місяця. - Старий розплескав кавалок на кружок, потім
позагинав краї - і місяць став неглибокою чашкою.
Повільно й невміло повторював Джон Мітсимові точні рухи.
- Ми зробили місяця, чашку, а тепер зробимо змію, - Мітсима розкачав другий
кавалок глини в довгий гнучкий циліндр, вигнув його в коло і приліпив до обідка
чашки. - Тепер ще одну змію, ще одну й ще одну. - Коло за колом Мітсима
вибудовував стіни горщика, знизу вузького, надутого посередині й знову
звуженого в шийці. Мітсима видавлював і поляпував, вишкрібував і згладжував. І
ось нарешті стоїть перед ними малпасійський горщик для води, але не чорний
звичайний, а блідо-жовтий і ще м’який на дотик. А поруч його власний -
кривобока пародія Мітсимового. Порівнявши обидва, Джон мимоволі засміявся.
