розповідалися місцевими словами й були не зовсім зрозумілими. Лежачи в ліжку,
він малював в уяві Небо й Лондон, і Нашу Пречисту з Акоми, і ряди за рядами
дітей у чистих посудинах, і як Христос літає, і Лінда літає, а ще уявляв великого
Директора Світового Інкубаторію й великого Авонавілона.
Багато чоловіків ходило до Лінди. Хлопчаки вже почали тикати на нього
пальцями. Дивними, на своїй мові словами говорили, що Лінда погана, давали
негарні прізвиська, яких він не розумів, але знав, що вони погані. Одного разу
вони безконечно співали про неї пісню. Він почав кидати в них камінцями. А вони
в нього, поки гострим камінцем не розбили йому щоку. Кров цебеніла, не
перестаючи, і він увесь заюшився кров’ю.
Лінда навчила його читати. Вуглиною вона малювала на стіні картинки - сидячу
тваринку, дітей у посудинах, а під ними писала: ТАМ КІТ, ТУТ МАЛЯ. Він
вчився легко й швидко. Коли вивчився читати всі слова, виписані на стіні, Лінда
відкрила свою велику дерев’яну скриню і витягла звідти, з-під тих смішних
червоних штанців, яких вона ніколи не вдягала, тоненьку книжечку. Він часто
бачив її й раніше “Коли підростеш, будеш її читати”. - “Ось і підріс”, - із гордістю
подумав він. “Я боюсь, що вона тобі не дуже сподобається, але іншої немає, -
зітхнула вона. - Якби ти бачив, які гарні читальні машини в Лондоні!” Він почав
читати: “Хімічне й бактеріологічне кондиціювання ембріона. Практична
інструкція для бета-лаборантів ембріонного відділу”. Пішло п’ятнадцять хвилин,
щоб прочитати сам лише заголовок. Він жбурнув книжку на підлогу. “Погана,
погана книжка!” - сказав і заплакав.
Як і колись, хлопці все ще співали ту мерзотну пісню про Лінду. Іноді сміялися
також і з того, що він був такий обірваний. Одяг Лінда не вміла латати. В Іншому
Місці, пояснювала вона, люди викидають старий одяг і купують собі новий.
