Уже лежачого жінка ще тричі хльоснула його батогом. Йому ще так ніколи не
боліло - пекло як вогнем. Батіг свиснув і врізався знову. Але цього разу
заголосила Лінда.
“За що вони тебе так, Ліндо?” - запитав він того вечора. Червоні смуги від
батога на спині ще жахливо боліли і він плакав. А ще він плакав тому, що люди
такі злі й несправедливі, а він такий малий і не може з ними нічого вдіяти. Лінда
теж плакала. Вона доросла, але куди їй битися з трьома. Хіба ж це чесно? “За що
вони тебе, Ліндо?” - “Не знаю. Звідки мені знати?” Важко було зрозуміти її слова,
бо лежала вона на животі, обличчям у подушку. “Чоловіки, бачиш, - тільки їхні
чоловіки”, - бубоніла Лінда, і здавалося, говорить вона не до нього, а до когось у
собі. Бубоніла довго й незрозуміло, а накінець розревлася ще дужче, ніж перед
тим. “О, не плач, Ліндо, не плач”. Він тулився до неї. Обняв рукою за шию. “Ой,
не торкайся! Болить! Мої плечі! Ой!” - зойкнула Лінда й відштовхнула його. Він
стукнувся головою об стіну. “Ідіот малий!” - закричала Лінда й почала раптом
його лупцювати. Раз, два - лусь, лусь!.. “Ліндо! - кричав він. - Ой мамо, не бий!” -
“Я тобі не мати. Я не хочу бути твоєю матір’ю”. - “Але, Ліндо... Ой!” Вона
ляснула його по щоці. “Перетворилася в дикунку, - кричала вона. - Народжую
дітей, як тварина... Якби не ти, я б пішла до інспектора, може б, повернулася
назад. Але ж не з дитиною. Такого сорому зазнати...” Вона замахнулася знову, та
він прикрився рукою: “О, не бий, Ліндо, не бий!” - “Звірина!” - вона відірвала
його руку від обличчя. “Не бий, Ліндо, не треба”, - він заплющив очі, чекаючи
удару. Але вона не вдарила. Розплющивши очі, побачив, що й вона дивилася на
нього. Він спробував осміхнутися, і тоді вона схопила його й почала цілувати.
Траплялося, що Лінда по декілька днів не вставала. Лежала в ліжку й сумувала.
Або пила рідину, яку приносив Попе, а потім безперестанку сміялася й ішла
