заклинання. Ці слова й дивна-предивна історія, з якої вони бралися (він не міг у
тій історії розібратися, але вона все одно була чудова, надзвичайно чудова),
давали йому підстави ненавидіти Попе, і та ненависть була справжньою. Слова
робили справжнішим навіть самого Попе.
Одного разу, нагулявшись, він повернувся додому, двері внутрішньої кімнати
були відчинені, і він побачив їх обох сонних у ліжку - біла Лінда і майже чорний
Попе. Лінда лежала на руці Попе, а друга темна його рука спочивала в неї на
грудях. Одна довга коса Попе обплелася впоперек її шиї, ніби чорна гадюка,
ладна задушити. На долівці біля ліжка стояли тиква і чашка. Лінда хропіла.
Його серце, здавалося, зникло, залишилася холодна дірка. Став ніби цілком
порожній. Пустка, холоднеча, легка нудота, якась круговерть у голові. Він
притулився до стіни, щоб заспокоїти себе. Безжалісний, зрадливий, розпусний...
Биттям барабанів, хоровим обжинковим співом, заклинанням гриміли слова в
його голові. З холоду його кинуло в жар. Щоки горіли від припливу крові.
Кімната попливла й потемніла перед очима. Він заскреготав зубами. “Я його вб’ю,
я його вб’ю!” І раптом пригадалися інші слова.
Коли уп’ється він, чи буде в гніві,
Чи в кровозмісних втіхах на постелі1...
Чари на його боці, чари все прояснюють і віддають накази. Він вступив у
передню кімнату. “Коли він п’яний спить...” Біля хатнього вогнища на долівці -
1
ніж, яким різали м’ясо. Підняв його й навшпиньки підійшов до дверей. “Коли
уп’ється він, коли уп’ється...” Вбіг до кімнати і, підскочивши до ліжка, загородив
ножа - ой кров! - тоді вдарив знову. Попе важко смикнувся, прокидаючись. Джон
