“Ну все” - ще чулися слова старого Мітсими. Все, все... Здалеку, мовчки, але
жагуче й відчайдушно, безнадійно любив він К’якиме. А тепер усе. Йому було
шістнадцять років.
Коли місяць стане вповні, в Антилоп-Ківі будуть пояснювати секрети, творити
таємниці й проводити таємничі випробування. Хлопці зійдуть у Ківу підлітками, а
вийдуть звідти чоловіками. Всім їм було лячно, а водночас доймало нетерпіння. І
ось настав той день. Зайшло сонце, зійшов місяць. Джон пішов разом з іншими.
Дорослі чоловіки стояли біля входу в Ківу; драбина вела в червоно освітлені
глибини. Перші хлопці вже почали лізти вниз. Зненацька один із чоловіків
виступив наперед, схопив його за руку і витягнув з шеренги. Він вирвався,
повернувся на своє місце серед інших. Але чоловік схопив його за чуба й ударив.
“Це не для тебе, білявий”, - сказав інший. Підлітки сміялися; “Іди геть!” І бачачи,
що він не поспішає, кричали знову: “Іди геть!” Один із них нахилився, підняв
каменюку й кинув у нього. “Геть, геть, геть!” - посипався град каміння.
Закривавлений, він утікав у темряву. А з червоно освітленої Ківи чулися співи. По
драбині спустився туди останній хлопець. Він залишився зовсім один. З ним
залишалася лише самотність.
Цілком один, за поселенням, на голій галявині плоскогір’я. У місячному світлі
скелі виглядали наче вибілені часом кістяки. Унизу, в долині, вили на місяць
койоти. Боліли синці, і кров ще сочилася, але він плакав не від болю, а тому, що
став самотнім, тому що його вигнали в цей мертвий світ місячного сяйва й скель.
Він сів на край провалля. Позаду, за спиною, сяяв місяць, він поглянув униз на
темні тіні плоскогір’я, в чорну примарну тінь смерті. Лише один крок, один
маленький стрибок... Він простяг до місяця праву руку. Із пораненого зап’ястка
ще текла кров. Кожні кілька секунд спадала краплина, темна, майже невидима в
