- Заради чого?
- Я хотів відчути, як то бути розіп’ятим, висіти проти пекучого сонця.
- Але для чого?
- Для чого? Ну... - Джон завагався. - Я відчував, що мушу це зробити. Якщо Ісус
витримав... До того ж на моєму сумлінні був негарний вчинок... А ще - я був
нещасний, ось чому.
- Дивний спосіб лікувати своє хворе сумління, - сказав Бернард. Але,
подумавши, вирішив, що, зрештою, в цьому є якийсь сенс. У кожнім разі, це не
безглуздіше, ніж ковтати сому...
- Я стояв, аж доки втратив свідомість, - сказав Джон. - Упав долілиць. Бачиш
шрам? - Він підняв з лоба густу жовто-русяву чуприну. На правій скроні оголився
блідий збрижений рубець.
Бернард глянув і, здригнувшись, злякано відвів очі. Умовні рефлекси і
виховання робили його не так жалісливим, як до краю гидливим. Одна лише
згадка про хворобу чи рани викликали в нього не лише жах, а й бридливість,
навіть огиду. Як бруд, каліцтво або старість. Він поспішно змінив тему розмови.
- А чи не хотів би ти разом із нами повернутися до Лондона? - запитав він,
роблячи перший хід у грі, стратегію якої він потайки розробляв, збагнувши, хто є
так званим “батьком” цього молодого дикуна. - Ти не проти, хотів би цього?
- А ти справді візьмеш мене із собою? - засяяло обличчя Джона.
- Звичайно, якщо дістану дозвіл.
- І Лінду візьмеш?
- Та... - Бернард завагався. Взяти цю огидну істоту! Ні, це неможливо. Хіба що...
Бернардові раптом спало на думку, що саме її огидність може виявитися
величезною перевагою. - Ну, звичайно! - закричав він, надолужуючи свої вагання
