торгнув клямку. Двері були замкнені. Зникли! Відлетіли! Такого лиха з ним ще не
бувало. Вона сама запросила його прийти, а тепер обоє подалися геть. Він сів на
східцях і заплакав.
Через півгодини він здогадався зазирнути в вікно. Відразу побачив зелену валізу
з ініціалами Л. К. Радість у ньому спалахнула вогнем. Він підняв каменюку.
Задзвеніло розбите скло. За мить уже був у кімнаті. Відкрив зелену валізу, з якої
відразу війнув дух Леніни, її парфумів, її ефірне єство. Серце шалено закалатало,
на хвилину він мало не зомлів. Потім, нахилившися над дорогоцінною коробкою,
він усе перемацував, виймав на світло, перебирав. Замки на Леніниних віскозних
штанцях завдали йому трохи мороки, та коли він відкрив секрет “блискавки”, -
захопили. Сіп сюди, сіп туди, джик, дж-жик - він був зачарований. Нічого
кращого, красивішого за зелені сандалі він ніколи не бачив. Розгорнув пару
комбінованих, із замками, ліфчиків з трусиками, почервонів і поспішно поклав
назад, а от надушені ацетатні хусточки поцілував, а шарфик пов’язав собі на шию.
Відкрив необережно коробочку - й на нього пахнула хмара духмяної пудри. Його
долоні побіліли від неї. Обтирав їх об свої груди, плечі й голі руки. Як пахне! Він
заплющив очі, потерся щокою об напудрене плече. Дотик гладенької шкіри, запах
мускусного пилку - ніби сама Леніна тут. “Леніно, - прошепотів, - Леніно!”
Почувся якийсь шум, і він здригнувся, винувато оглянувся. Поспішно запхнув
по-злодійському вийняті речі до валізи й закрив її, знову прислухався, оглянувся.
Ані звуку чи ознаки життя. Але ж він виразно чув чи то позіхання, чи то скрип
підлоги. Навшпиньки підкрався до дверей кімнати й обережно відчинив їх.
Опинився перед широким східцевим майданчиком. З його протилежного боку
видніли ледь прохилені двері. Він підійшов, прочинив ширше й заглянув.
Там, на низенькому ліжку з відкиненим простирадлом, у комбінованій рожевій
