піжамі на “блискавці” міцно спала Леніна. Така тендітно-дитинна з рожевими
пальчиками ніг, серйозним сплячим обличчям, в ореолі нічних кучерів, така
довірлива в безпорадності своїх розкинених рук і розслаблених ніг, що на очі
Джона навернулися сльози.
З безконечною й цілком непотрібною осторогою - бо хіба що постріл з пістоля
міг вивести Леніну з сомовідпустки до певного часу - він зайшов до кімнати і став
поруч ліжка на коліна. Дивився, склавши молитовно руки, й ворушив губами. Її
лице...
Її лице, і очі, і волосся,
І голос, і ті руки, ті біленькі,
Перед якими біле все - чорнило,
Що пише власну кару; тії руки,
Що дотик їх - як пух проти долоні1...
Над нею задзижчала муха, він відмахнув її. І пригадав:
Муха, й та
Утіхи, шани й права більше має:
Вона ж торкнутись зовсім вільно може
Руки її - Джульєттиного дива.
Блаженство раю красти в неї з уст,
Що чисті і цнотливі, як весталки,
І червоніють з сорому, за гріх
Вважаючи свій власний дотик. 02!
Повільно, ледь-ледь, вагаючись, ніби наміряючися погладити полохливу і,
можливо, небезпечну пташку, він простягнув руку. Тремтячи, вона зависла в
