ними обличчями - такою явилася Лінда в кімнату, кокетливо всміхаючись
щербатою бляклою усмішкою й еротично, як їй здавалося, вихитуючи своїми
величезними стегнами. Бернард ішов поруч.
- Ось він, - показав Бернард на Директора.
- Ви думаєте, я не впізнала? - обурено запитала Лінда і повернулася до
Директора. - Як можна не впізнати. Я розпізнала б тебе серед тисячі. Невже ти
забув мене? Не пам’ятаєш свою Лінду? Забув мене, Томасику? - Вона дивилася,
схиливши голову набік і все ще усміхаючись, але на Директоровому обличчі
закам’янів вираз огиди, й Ліндина усмішка зробилась дедалі невпевненішою,
погасла і зникла зовсім. - Не пам’ятаєш мене, Томасику? - повторила вона
тремтячим голосом. В очах її мінилися туга, тривога й біль. Прищувате, зів’яле,
одутле обличчя чуднувато скривилося в гримасі безмірного горя. - Томасику? -
простягла вона до нього руки. Хтось захихотів.
- Що означає? - почав Директор, - цей непристойний...
- Томасику? - Лінда підбігла, волочачи за собою покривало, охопила руками
його шию і ткнулася обличчям йому в груди.
В залі прокотився нестримний регіт.
- ...цей непристойний жарт?! - заволав Директор.
Розчервонівшись, він спробував був визволитися з її обіймів, але вона
відчайдушно трималася.
- Я ж Лінда, я ж Ліндочка! - Голос її потонув у суцільному реготі. - Ти зробив
мені дитину, - заверещала вона, перекриваючи загальний галас.
І раптом запала насторожена тиша, всі змовкли, знічено ховаючи очі. Директор
зблід, перестав пручатися і завмер, тримаючи Лінду за руки, перелякано й
остовпіло дивлячися на неї.
