поривалася побачити те чарівне створіння, що впало навколішки перед
Директором Інкубаційно-Кондиціювального Центру чи, пак, екс-Директором, - бо
ж бідолаха після того негайно пішов у відставку й більше не показувався в
Центрі, - і, припавши до ніг, назвало його (жарт був занадто вдалий, щоб бути
справжнім!) “мій батьку”. Лінда ж, навпаки, не справила ніякого враження, ніхто
не мав ані найменшого бажання подивитися на Лінду. Назватися матір’ю - це вже
не жарти, це просто паскудство. Тим більше, що вона не справжня дикунка, вона,
як-не-як, виросла в ампулі й виховувалась теж як усі, отож не повинна б мати
надто химерних думок. Нарешті - і це найважливіша причина - знатися з Ліндою
ніхто не хотів через її вигляд. Ожиріла, постаріла, з гнилими зубами й
прищуватим обличчям, з бридкою фігурою. Господи Форде, від самого її вигляду
кого хочеш занудить. Тож еліта вирішила взагалі з нею не знатися. Та й Лінда, зі
свого боку, теж не мала особливого бажання з будь-ким зустрічатися. Для неї
поворот до цивілізації означав повернення до соми - можливість відлежуватися в
ліжку и віддаватися сомовідпустці без похмільного головного болю чи нападів
блювоти, без того почуття, що охоплювало її кожного разу після пейотля, - ніби
робить щось страшенно ганебне, антисуспільне, гідне довічної неслави. Сома не
викидала таких коників. Вона - досконала, і якщо й буває неприємно над ранок, то
не від неї, а лише від зіставлення вранішнього стану з недавніми радощами
забуття. І ліки на це - зробити забуття безперервним. Лінда жадібно вимагала
дедалі частіших і більших доз соми. Лікар Шоу спершу заперечував, а потім
махнув рукою - бери скільки хочеш. Вона ковтала по дев’ять грамів щодня.
- І це її за місяць-другий прикінчить, - довірливо зізнався лікар Бернардові. -
Одного дня дихальний центр виявиться паралізованим. Дихання зникне.
Скінчиться. І тим краще. Якби ми могли відмолоджувати, то була б інша розмова.
