Але ми не можемо.
На загальний подив (хай собі Лінда втішається сомою - нікому те не заважає),
Джон намагався протестувати.
- Але ж, даючи їй стільки таблеток, ви вкорочуєте їй життя!
- До певної міри - так, - погоджувався лікар Шоу. - Але, з іншого боку, ми
фактично його продовжуємо. (Джон здивовано звів брови.) Нехай сома вкоротить
ваше життя на декілька років, - продовжував лікар, - зате, подумайте, які
незміримі, позачасові простори вона дає. Кожна сомовідпустка - частинка того,
що наші предки називали вічністю.
Джон почав розуміти.
- “На наших очах і вустах була вічність”, - пробурмотів він.
- Що?
- Нічого.
- Звичайно, - провадив лікар Шоу, - не можна дозволяти людям раз у раз тікати
у вічність, якщо вони мають виконувати якусь серйозну роботу. Але коли її
нема...
- Все одно, - наполягав Джон, - мені здається, що це негарно.
- Що ж, якщо ви хочете, щоб вона весь час кричала як навіжена, домагаючися
соми... - знизав плечима лікар.
І Джон мусив урешті піддатися. Лінда мала свою сому. Відтоді, залігши в
кімнатці на тридцять сьомому поверсі будинку, де жив Бернард, з постійно
увімкнутими радіо й телевізором, відкритим краном, з якого капала й пахтіла
пачуль, вона знай ковтала таблетки. Лежачи в ліжку, вона водночас була десь
далеко, безмежно далеко, у сомовідпустці, на сомовідпочинку в якомусь іншому
