Начальник Ампульного цеху, Головний Визначальник, три заступники
асистентів Генерального Запліднювальника, професор стереоконтактних фільмів з
факультету емоційної інженерії, декан Вестмінстерської Громадської Співальні,
інспектор бокановськифікації - список знаменитостей, що бували на вечірках у
Бернарда, ставав безконечним.
- Минулого тижня в мене було аж шестеро дівчат! - похвалився Бернард
Гельмгольцу. - Одна в понеділок, дві у вівторок, ще дві у п’ятницю і одна в
суботу. І принаймні ще дюжина набивалася - аби я тільки мав час та охоту...
Гельмгольц слухав те вихваляння мовчки, але так похмуро й несхвально, що
Бернард образився.
- Ти заздриш, - сказав Бернард.
Гельмгольц заперечливо похитав головою.
- Мені просто сумно, - відповів він.
Бернард так і пішов ображеним. Ніколи, зарікся собі, ніколи більше не заговорю
до Гельмгольца.
Минали дні. Успіх забив Бернардові памороки і цілком примирив його, наче
добрий наркотик, зі світом, таким донедавна несправедливим. Тепер, визнаючи
Бернардову значущість, світ став хорошим. Але й, умиротворений успіхом,
Бернард не хотів відмовитися від привілею критикувати порядок речей у тому
світі. Бо сам акт критики посилював у ньому відчуття власної ваги й значущості.
Тим більше, він щиро вірив, були речі, які варто критикувати. (До того ж йому
подобався успіх і дівчата на вибір). Перед усіма, хто тепер підлещувався до нього
заради знайомства з Дикуном, Бернард хизувався ущипливою єретичністю. Його
чемно слухали. Але за спиною хитали головами. “Цей молодик кепсько скінчить”,
