- Я, мабуть... - сказала раптом Леніна, обриваючи довгу мовчанку. - Я краще
прийму пару грамів соми.
Бернард на цей час уже міцно спав і посміхався до своїх райських снів.
Посміхався, посміхався... Але кожні тридцять секунд велика стрілка
електрогодинника над його ліжком невблаганно й майже нечутно клацала,
1
стрибаючи вперед. Клац, клац, клац, клац... І настав ранок. Бернард був знову між
нещастям простору й часу. У найгіршому настрої мчав він на службу у
Кондиціювальний Центр. Тижні п’янкого успіху кінчилися. Бернард знову ставав
собою; спустившись на землю з захмарного аеростата, він як ніколи зле почувався в
довколишній атмосфері.
До цього Бернарда, зніченого й протверезілого, Дикун несподівано проявив
співчуття.
- Тепер ти знову схожий на того, яким був у Малпайсі, - сказав він, коли
Бернард розповів йому про сумний фінал вечірки. - Ти пам’ятаєш нашу першу
розмову біля будинку? Тепер ти знову той самий.
- Бо я знову нещасний.
- Про мене, хай краще нещастя, аніж фальшиве, облудне щастя.
- Добре тобі казати, - скрушно зітхнув Бернард. - Це ти винен. Відмовився вийти
до гостей і зробив їх моїми ворогами.
Бернард розумів, що звинувачення його абсурдні й несправедливі. Внутрішньо
й навіть уголос він визнавав правоту Дикуна, котрий стверджував, що гірш ціна
таким друзям, які через дрібниці стають ворогами й гонителями. Проте навіть
усвідомлюючи й визнаючи його правоту, цінуючи його підтримку і співчуття,
Бернард вередливо й уперто затаїв образу, обмірковуючи як помсту, цілу купу
