Руки, плечі кохані,
Апетитні зади...
Промовляє до мене -
Що? Навіщо? Чому?
Як з порожньої сцени
У порожню пітьму.
Може, врешті, згадаємо,
Чим заповнити ту
Монотонних злягань
Німоту, пустоту.
Отож, я навів їм це як приклад, а вони донесли на мене Директорові.
- Я не дивуюся, - сказав Бернард. - Бо віршик заперечує все, чого навчають під
час сну. Не забувай - їм щонайменше чверть мільйона разів втовкмачували, що
самотність шкідлива.
- Знаю. Але мені хотілося побачити, який буде ефект у слухачів.
- От і побачив.
Гельмгольц лише засміявся.
- Я відчуваю, - сказав він, помовчавши, - ніби знаходжу, ніби вже бачу те, про
що варто писати. Ніби я стаю здатним використати ту силу, яку відчуваю в собі, -
особливу, приховану силу. Здається, у мені щось пробуджується.
“Наперекір біді він щасливий”, - подумав Бернард.
Гельмгольц і Дикун відразу заприятелювали. Та так сердечно, що Бернарда аж
шпигонули заздрощі. За всі ці тижні йому не пощастило так зблизитися з
Дикуном, як Гельмгольцові з першого дня. Спостерігаючи їх, прислухаючись до
