їхніх розмов, Бернард іноді жалкував, що звів їх докупи. Він соромився своїх
заздрощів, намагався їх притлумити то зусиллям волі, то сомою. Але зусилля не
мали особливого успіху, а сомою без кінця напихатись не будеш. Мерзотні
ревнощі-заздрощі настирливо поверталися знову й знову.
Під час третьої зустрічі з Дикуном Гельмгольц прочитав йому свого вірша про
самотність.
- Як тобі мої вірші? - запитав, коли скінчив.
Дикун похитав головою.
- Послухай-но краще це, - відповів і, відімкнувши шухляду, вийняв обгризену
мишами книжку, розкрив її й почав читати.
Над простором аравійським
Злине птаха голосна -
Мов гучна сурма сумна,
Чеснокриле скличе військо1.
Гельмгольц слухав дедалі схвильованіше. Почувши про “аравійський простір”,
він здригнувся, на “чеснокрилому війську” приємно посміхнувся, від “хижацького
крила” кров ударила йому в обличчя, а на “благочестивому реквіємі” він поблід;
його кидало то в жар, то в холод. Дикун продовжував читати.
Щось цілком незрозуміле,
Як дволике божество:
Двох створінь одне єство -
І не пара, і не ціле.
Розум, сам недосконалий,
Збіг розбіжностей лиш бачив;
Та розбіжності, одначе,
