Бернард кинувся їм назустріч. Він розмахував руками - тепер і він щось робив.
Закричав:
- Рятуйте! Рятуйте! - все голосніше й голосніше, ніби тим криком і він
допомагав рятувати. - Рятуйте, рятуйте, рятуйте!
Зіпхнувши його з дороги, щоб не заважав, поліцейські приступили до роботи.
Троє з заплічними розпилювачами пустили в повітря густі хмари пароподібної
соми, двоє поралися над переносною скринькою синтетичної музики. Ще четверо
з водяними пістолетами, зарядженими наркозною рідиною, врізалися в юрбу й
методично валили з ніг найрозлютованіших бешкетників.
- Швидше, швидше! - галасував Бернард. - Швидше, а то їх повбивають. Вони
їх... Ой!...
Роздратований його верещанням, один із поліцаїв вистрілив у нього з водяного
пістолета. Бернард секунду-другу похитався на ногах, з яких, здавалося, випали
кістки, а сухожилля й м’язи стали драглями, навіть не драглями, а водою, і
гепнувся на підлогу.
Раптом зі скриньки Синтетичної Музики почав говорити Голос. Голос Розуму,
Голос Добросердя. Сувій звукового запису розгорнувся в синтетичну
Антибунтівничу промову номер другий (середньої сили).
- Мої друзі, мої друзі, - говорив Голос прямо з глибин неіснуючого серця і так
патетично, з ноткою безмежно лагідного докору, що навіть очі поліцаїв за
скляними вікнами газмасок на мить затьмарились сльозами. - Навіщо вся ця
колотнеча? Чому? Поєднаймося в щасті й добрі. У щасті й добрі, - повторив
Голос. - У мирі, в спокої. - Голос тремтів, стишувався до шепоту й завмер. - О,
мені так хочеться, щоб ви любили одне одного! Прошу вас, будьте ласкаві й добрі
одне до одного...
