За дві хвилини Голос і випари соми зробили своє діло. Дельти цілувалися й
обіймалися по шестеро відразу. Навіть Гельмгольц і Дикун мало не плакали.
Принесли нові коробочки з таблетками, нашвидку організували додатковий
розподіл, і під задушевне баритонне напутнє слово Голосу близнюки
розходилися, розчулено плачучи, ніби вмирали з жалю.
- Прощавайте, мої найдорожчі, найдорожчі друзі, хай вас береже наш Форд.
Прощавайте, мої найдорожчі, найдорожчі...
Коли відійшли останні дельти, поліцай вимкнув програвача - затих ангельський
Голос.
- Підете по-доброму? - запитав сержант. - Чи треба буде вас анестезувати? - Він
загрозливо прицілився своїм водяним пістолетом.
- Ні, ми підемо по-доброму, - відповів Дикун, витираючи кров то зі своєї
розбитої губи, то з подряпаної шиї та покусаної лівої руки.
Притиснувши хусточку до носа, з якого текла кров, Гельмгольц кивнув
ствердно головою.
Прийшовши до тями, почувши під собою ноги, Бернард вибрав цей момент,
щоб якнайнепомітніше підійти до дверей.
- Гей, ти там! - гукнув сержант, і свинорилий поліцай перебіг кімнату й схопив
Бернарда за плече.
Бернард обернувся з виразом ображеної невинності.
- Тікати? Я такого і в думці не мав. Хоча, все одно, з якої причини ви мене
затримуєте? Мене! - сказав він сержанту. - Не можу зрозуміти.
- Але ж ви приятель заарештованих, чи не так?
- Ну... - почав Бернард і затнувся - заперечувати неможливо. - А що коли й так?
