- запитав він.
- Пройдемо, - сказав сержант і повів їх усіх до поліційного автомобіля, що чекав
за дверима.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Кімната, в яку завели всіх трьох, була кабінетом Головконтра.
- Його фордність зараз надійде, - сказав гамма-слуга і залишив їх.
- Це більш схоже на вечірку з кофеїновипивкою, а не суд, - сказав зі сміхом
Гельмгольц, сідаючи в найпишніше пневматичне крісло. - Не вішай носа,
Бернарде, - сказав він, глянувши на позеленіле, бліде й сумне обличчя свого
друга.
Але Бернард не підвів голови, не відповів, навіть не глянув на Гельмгольца, сів
на найнезручніше крісло в кімнаті з невиразною надією якось применшити гнів
вищої влади.
А Дикун неприкаяно снував по кімнаті, заглядаючи з неуважливою цікавістю в
книжки на полицях, в сувої звукового запису й бобіни читальних машин, що
зберігалися в понумерованих шухлядах. На столі під вікном лежав масивний,
переплетений у м’яку штучну шкіру том, з витисненими великими золотими
знаками Т. ВІН підняв його і відкрив. “Моє життя й праця. Наш Форд. Видано в
Детройті Товариством пропаганди фордських знань”. Він перегортав сторінки,
прочитував речення тут, абзац там і дійшов висновку, що книжка його це
зацікавила. У цей час відчинилися двері, й до кімнати зайшов Головконтр.
Мустафа Монд потиснув руку усім трьом, але звернувся до Дикуна.
- Отож вам не дуже подобається цивілізація, містере Дикун?
Дикун глянув на Головконтра. Він приготувався був брехати, протестувати,
похмуро відмовчуватися, але розумне обличчя Монда сяяло добродушністю, і він
