людей приваблювали старі речі. Треба, щоб їм подобалося нове.
- Але ваші нові речі такі дурні й огидні. Як оті фільми, в яких нема нічого, крім
польотів у гелікоптерах та стереофонічного відчуття, як цілуються люди. - Він
бридливо скривився. - “Мавпи й козли!” - лише словами Отелло зміг він виказати
своє презирство й відразу.
- В усякому разі, спокійні тварини, - впівголоса, ніби в дужках, пробурмотів
Головконтр.
- Чому замість цієї гидоти ви не покажете людям “Отелло?”
- Я вже казав. Отелло старий. Крім того, вони б не зрозуміли “Отелло”.
Так, це правда. Дикун пригадав, як Гельмгольц сміявся з Ромео і Джульєтти.
- Ну тоді, - сказав він, помовчавши, - дайте щось нове, схоже на “Отелло” і
зрозуміле для них.
- Оце саме те, що ми всі хотіли б написати, - сказав Гельмгольц, накінець
порушуючи довгу мовчанку.
- Але такого ви ніколи не напишете, - заперечив Головконтролер. - Якщо це
справді буде схоже на “Отелло”, його ніхто не зрозуміє, хоч воно й буде новим. А
що буде дійсно новим, те не буде подібним на “Отелло”.
- Чому ні?
- Так, чому? - підхопив Гельмгольц. Він також забув про сувору дійсність. Не
забув про неї лише Бернард, позеленілий від гірких передчуттів і тривог, але на
нього не звертали уваги. - Чому ні?
- Тому що світ наш уже не світ “Отелло”. Як літаки потребують сталі, так
трагедії потребують суспільної нестабільності. Тепер світ стабілізований. Люди
щасливі, вони мають те, що хочуть, вони не здатні бажати того, чого не можуть
одержати... Їм добре, вони безпечні, ніколи не хворіють, не бояться смерті,
