усе. Це ж гіпнопедична банальність.
- Тричі на тиждень з тринадцяти до сімнадцяти років, - вставив Бернард. - А вся
пропаганда науки в школі...
- Так, але якої науки? - саркастично запитав Мустафа Монд. - Ви не науковці за
освітою, отож не можете й судити. А я в свій час був непоганим фізиком. Навіть
занадто, щоб усвідомити - вся наша наука - щось на зразок куховарської книжки з
правовірною теорією куховарства, в якій нікому не дозволено сумніватися чи
ревізувати рецепти, до яких не можна нічого додавати без спеціального дозволу
головного кухаря. Тепер я - головний кухар. Але колись я був молодим
допитливим кухарчуком. Пробував варити по-своєму. Неправомірне, заборонене
варево. Іншими словами - намагався зайнятися справжньою наукою. - Він
помовчав хвилину.
- І чим усе закінчилося? - запитав Гельмгольц.
- Майже тим самим, що чекає і вас, хлопці, - зітхнувши, відповів Головконтр. -
Мене мало не заслали на якийсь острів.
Коли Бернард почув ці слова, його пойняла істерика.
- Мене? Заслати на острів? - він скочив на ноги, перебіг через кімнату і,
вимахуючи руками, став перед Головконтролером. - Не треба засилати мене. Я
нічого не зробив. То все вони. Клянуся, що вони, - показував він на Гельмгольца й
Дикуна. - О, прошу вас, не посилайте мене в Ісландію. Я обіцяю виправитися,
тільки дайте мені нагоду. Прошу, дайте мені таку можливість! - З очей у нього
потекли сльози. - Їй-Форду, це їхня провина, - хлипав він. - О, тільки не в
Ісландію. О, прошу Вашу фордність, благаю... - І в нападі самоприниження він
впав перед Контролером навколішки. Мустафа Монд пробував його підвести, але
Бернард знай плазував, благаючи помилування. Врешті Головконтр вимушений
