запитав Дикун. - Чому не даєте їм цих книжок про Бога?
- З тієї ж причини, з якої не даємо читати й “Отелло”: книги старі, вони про
Бога, яким його уявляли сотні років тому, не про Бога сучасного.
- Але Бог не міняється.
- Зате міняються люди.
- А яка тут різниця?
- Величезна, - сказав Мустафа Монд. Він знову підвівся й пішов до сейфа. - Жив
колись чоловік - кардинал Ньюмен, - пояснив він. - Кардинал! - вигукнув
патетично. - Це щось на зразок Архіспівальника.
- Я читав про кардиналів у Шекспіра: “Я, Пандульф, Міланський кардинал...”
- Звичайно, ви читали. Ну, значить, жив чоловік, якого звали кардинал Ньюмен.
А! Ось і книжка, - він витяг її з сейфа. - Принагідно візьму ще й цю. Її написав
чоловік, якого звали Біран де Мен. Він - філософ. Ви знаєте, що таке філософ?
- Мудрець, якому й не снилося, скільки всякого в небесах і на землі, - відразу
відповів Дикун, пригадавши слова Гамлета.
- Саме так. Я ще прочитаю вам уривок про те, що йому снилось. Але спочатку
послухайте, що писав цей Архіспівальник. - Він відкрив книжку на сторінці,
закладеній папірцем, і почав читати: - “Ми не належимо собі, як не належить нам
те, що ми маємо. Ми не творили себе і не можемо бути верховними над собою.
Ми не господарі собі. Ми Божа власність. І хіба це не щастя так вважати? Хіба є
якесь щастя або втіха в тому, щоб гадати, буцімто ми належимо собі? Так можуть
думати люди юні й благополучні. Вони можуть вважати, що можливість робити
все по-своєму - ні від кого не залежати - не думати про те, чого не видно, бути
звільненими від постійної набридливої залежності, вічної молитви, від вічного
