чита...
- Але хіба, - перервав його Дикун, - не природно відчувати, що є Бог?
- З таким же правом ви можете запитати, чи природно застібати штани
“блискавкою”, - саркастично сказав Контролер. - Ви нагадуєте мені одного
горезвісного писаку, якого звали Бредлі. Він визначив філософію як знаходження
сумнівних причин для обґрунтування інстинктивної віри. Неначе справді можна
вірити інстинктивно! Людина вірить тому, що вона так зумовлена, вихована.
Обґрунтування сумнівними причинами того, в що людина вірить через інші
сумнівні причини, - ото й є філософія. Люди вірять у Бога тому, що їх так
виховали.
- Але все одно, - наполягав Дикун, - вірити в Бога природно, коли ти самотній -
зовсім один серед ночі - і думаєш про смерть...
- Але в нас самотності нема, - сказав Мустафа Монд. - Ми програмуємо
нелюбов до усамітнення й так влаштовуємо життя, що майже неможливо коли-
небудь лишитися на самоті.
Дикун сумно кивнув головою. У Малпайсі він страждав від того, що його не
допускали до громадського життя селища, а тепер у цивілізованому Лондоні
страждав, що не може втекти від громадської діяльності, не може побути на
самоті.
- Пригадуєте з “Короля Ліра”? - нарешті, подумавши, сказав Дикун: - “Боги
справедливі; і приємні для нас пороки стають знаряддям нашої кари. Тебе зачато
в темнім закапелку - й тебе покарано проваллям сліпоти”. Йому це коштувало
втратою очей. А Едмунд відповідає (ви пам’ятаєте, Едмунд поранений, вмирає):
“Так, ти правду мовиш. Колесо долі зробило повне коло, й мені кінець”. Як же з
цим тепер? Є, виходить, Бог, що керує всім, карає й винагороджує?
