зіставлення своїх вчинків з волею іншого - це велике благо. Але з віком вони, в
свою чергу, виявлять, що незалежність не для людини, що вона для людей
неприродна, придатна лише на якусь годину, а все життя з нею не прожити...” -
Мустафа Монд замовк, поклав першу книжку і почав гортати сторінки другої. -
Візьмемо, наприклад, із Бірона, - забасив він, продовжуючи: - “Людина старішає,
вона відчуває в собі те всепроникне почуття слабості, стомленості, недомагання,
яке приходить з віком. І так почуваючись, уявляє, заспокоює себе, що лише трохи
прихворіла, притлумлює свої страхи тим, що тяжкий стан, мовляв, зумовлений
якоюсь дрібницею, від якої можна легко відкараскатись, а від хвороби зцілитися.
Марні сподівання! Хвороба ця - старість - жахлива болячка. Кажуть, що страх
перед смертю й тим, що буде після неї, примушує людей похилого віку вдаватися
до релігії. Але мій власний досвід переконав мене, що незалежно від таких
побоювань чи гадань, релігійність посилюється відповідно до старіння,
посилюється в міру того, як пристрасті стихають, а прагнення й почуття менше
збуджуються й менше збудливі, розум починає працювати спокійно, розсудливо,
його менше баламутять образи, бажання й розваги, якими колись захоплювався.
Ось тут і виринає Бог, як із-за хмари; душа наша відчуває, бачить, звертається до
джерела всякого світла, звертається природно й неминуче, бо тепер усе, що
давало почуттєвому світу життя й чарівність, почало від нас втікати, тепер те
позірне існування більше не підтримується враженнями зсередини або ззовні,
тепер ми відчуваємо потребу опертися на щось тривале, щось таке, що ніколи не
підведе, - на реальність, на абсолютну й вічну правду. Так ми неухильно
звертаємося до Бога, бо це релігійне почуття за своєю природою таке чисте, таке
чудове для душі, яка пізнає його, що воно компенсує нам усі інші наші втрати”. -
Мустафа Монд закрив книжку й відкинувся в кріслі. - Серед багатьох речей на
