Ліфтер грюкнув дверцятами, натиснув на кнопку і відразу шугонув у монотонні
сутінки колодязя, в сутінки звичайного власного отупіння.
На даху було тепло й сонячно. У дрімотному літньому післяобідді дзижчали,
пролітаючи, гелікоптери, рокотали ракетоплани, невидимі в яскравому небі у
п’яти чи шести милях над головою. Бернард глибоко вдихнув повітря. Він
поглянув на небо, на голубі обрії, а потім на обличчя Леніни.
- Яка краса! - його голос ледь тремтів.
Вона усміхнулася до нього сердечно й розуміюче.
- Якраз для гри в гольф із перешкодами, - відповіла вона захоплено. - А тепер,
Бернарде, я мушу летіти. Генрі гнівається, коли я запізнююся. Отже даси мені
своєчасно знати про дату. - І, помахавши рукою, вона побігла по широкому
рівному даху до ангарів.
Бернард стояв і дивився, як миготять білі панчохи, як грайливо то згинаються,
то розгинаються засмаглі колінця, як плавно погойдуються під темно-зеленим
жакетом щільно припасовані шорти. На його обличчі відбилося страждання.
- Нічого не скажеш, красуня, - пролунав за спиною чийсь гучний бадьорий
голос.
Бернард здригнувся й оглянувся. Повнощоке червоне обличчя Беніто Гувера
сяяло явною сердечністю й щирістю. Беніто славився своєю доброзичливістю.
Про нього казали, що він може прожити ціле життя, не вживаючи соми. Його
ніколи не тіпала злостивість, ніколи не навідував поганий настрій. Для Беніто
дійсність завжди була радісною.
- І страх яка одухотворена. Та ще й як! Але слухаймо, - продовжував він
серйозніше, - ти справді виглядаєш якось похмуро. Що тобі треба - так це грам
