Він відчинив двері свого ангарного відсіку й покликав двох дельта-мінусовиків
з обслуги, які сиділи без діла, щоб вони викотили на дах його машину. Ангари
обслуговувались близнюками з одної групи Бокановського, ідентично
маленькими, чорними і бридкими. Бернард віддавав накази різким, зверхнім і
навіть образливим тоном, тому що не почував себе досить упевнено у своїй
зверхності. Взаємини з членами нижчих каст завжди завдавали Бернардові
прикрощів. Невідомо, чи правдиві були чутки про помилково введений алькоголь
у його кровозамінник (а такі випадки траплялися), проте фізичні дані Бернарда
були справді ненабагато кращі від даних пересічного гамми. Він був на вісім
сантиметрів нижчий і, відповідно, щупліший від стандартного альфи.
Контактуючи з членами нижчих каст, він завжди боляче усвідомлював свою
фізичну миршавість. “Я такий як є, але хотів би бути інакшим”. Його гнітило
гостре відчуття неповноцінності. Кожного разу, коли йому доводилося дивитися
прямо, а не згори в обличчя дельтовика, він почувався приниженим. Чи
поводитиметься те створіння з повагою до нього, як належить відповідно до його
касти? Це питання переслідувало його. І не без причини. Бо гамми, дельти й
епсилони, до деякої міри, були привчені пов’язувати соціальну вищість із
розмірами тіла. Гіпнопедичне упередження на користь розміру було
універсальним. Цим пояснювався сміх жінок, до яких він залицявся, і насмішки
чоловіків, його колег. Терплячи від глузування, він почував себе чужаком, отже й
поводився як такий, і цим іще збільшував упередження проти себе, підсилював
зневагу й неприязнь, викликані його фізичними дефектами. А це, в свою чергу,
підсилювало його відчуття відчуженості й самотності. Хронічний страх бути
зневаженим примушував його уникати рівних собі і змушував у стосунках із
