- Передай, що я прийду негайно, - сказав він і повісив слухавку. Потім
звернувся до секретарки безлико й офіційно: - Приберете мої папери, - й
ігноруючи її осяйну усмішку, встав і жваво пішов до дверей.
Гельмгольц був атлетичної статури, мав кремезні груди, широкі плечі й хоч був
великий, рухався спритно й жваво. Круглі сильні в’язи підтримували красиву
голову. Чуб кучерявився, риси обличчя були виразно окреслені. Він виглядав
красенем - справжній альфа-плюсовик “від тімені до п’ят”, як невтомно повторювала
секретарка. За професією він був лектором-викладачем Інституту технології
почуттів (у департаменті письменства), а часто займався й освітньою діяльністю як
технік-формувальник почуттів. Він постійно писав до “Щоденного радіо”,
компонував стереоконтактні сценарії, з завидною спритністю й легкістю творив
гіпнопедичні віршики й рекламні заклики.
- Здібний хлопець, - говорили про нього зверхники, - може, - і тут вони крутили
головами й багатозначно стишували голос, - аж занадто здібний.
Так, трохи занадто. Старші казали правду. Надмір розумових здібностей
виділив Гельмгольца Вотсона й привів майже до того, до чого привели Бернарда
Маркса фізичні дефекти. Непоказність Бернарда ізолювала його від суспільного
оточення, а почуття окремішності, що за всіма існуючими мірками є розумовим
надміром, стало в свою чергу причиною ще ширшого відчуження. А надмір
здібностей принудив Вотсона усвідомити й з тривогою відчути свою винятковість
і одинокість. Спільною для обох стала свідомість своєї індивідуальності. Але
фізично неповноцінний Бернард усе життя страждав від почуття відчуженості, а
Гельмгольц Вотсон лише недавно усвідомив надмір своєї розумової сили,
одночасно усвідомив і свою відмінність від людей, що його оточували. Цей
