Я почуваю, що міг би зробити щось вагоміше. Щось глибше, досконаліше й
запальніше. Але що? Чи є в нас більш важливі теми? Та хіба те, про що я пишу,
може бути значнішим? Слова можуть бути всепроникаючі, як рентгенівське
проміння, коли їх вживати як слід. Прочитаєш - і мов пронизаний наскрізь. Ось
цього, серед іншого, я й пробую вчити своїх студентів - як писати правильно. Але
яка користь із цього для статей про громадські співи чи останнє вдосконалення
запахових органів? Та й чи можна знайти слова справді пробивні, як інтенсивне
рентгенівське проміння, коли пишеш про такі речі? Чи можна сказати щось про
ніщо? Ось до чого воно, врешті-решт, зводиться. Я пробую, силкуюся знову й
знову...
- Цить! - раптом сказав Бернард і застережливо підняв палець. Вони
прислухалися. - Здається, хтось під дверима, - прошепотів Бернард.
Гельмгольц підвівся, навшпиньках підійшов до дверей і рвучко розчахнув їх
навстіж. Там, звичайно, нікого не було.
- Пробач, - сказав Бернард винувато й дещо сконфужено. - Мабуть, нерви
розгулялися. Коли всі тебе підозрюють, починаєш підозрювати й сам. - Він
приклав долонею очі, зітхнув, і голос його зазвучав жалібно. Він продовжував
оправдовуватися майже в сльозах. Його сповив жаль до самого себе. - О, якби ти
тільки знав!
Гельмгольц Вотсон слухав з якоюсь ніяковістю. Йому було шкода Бернарда.
Але одночасно й трохи соромно за свого друга. Не завадило б Бернардові мати
трохи більше гідності й самоповаги.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
1
О восьмій годині почало темніти. Рупори на вежах Гольф-клубу синтетичними
