неепсилоном. Ми, звісно, були б проти. Але ж ми інакше влаштовані. Крім того -
спадковість у нас інша.
- Як гарно, що я не епсилон, - сказала Леніна з глибоким переконанням.
- А була б епсилоном, - сказав Генрі, - то завдяки своєму вихованню раділа б,
що ти не бета або альфа.
Він увімкнув передній пропелер і спрямував машину до Лондона. Позаду, на
заході, багряна з жовтогарячим зоря згасла; темні краї хмари підсунулися в зеніт.
Коли перелітали крематорій, машину підхопив стовповий струмінь гарячого
повітря з димарів, та відразу ж літак потягнув донизу спадний потік прохолодного
повітря.
- Що за чудесний зигзаг! - сміялася Леніна.
- А ти знаєш, - промовив Генрі майже сумно, - що то був за зигзаг? То якась
людина остаточно й безповоротно зникала в струмені гарячого газу. Було б цікаво
знати, хто згорів - чоловік чи жінка, альфа чи епсилон... - Він зітхнув. Потім
рішуче й бадьоро закінчив: - В усякому разі, можемо бути певні: хто б то не був,
він був щасливий, коли жив. Тепер усі щасливі.
- Так, тепер усі щасливі, - відгукнулася Леніна. Цю фразу їм повторювали сто
п’ятдесят разів кожної ночі протягом дванадцяти років.
Приземлившись у Вестмінстері на даху багатоквартирного сорокаповерхового
будинку, де жив Генрі, вони зійшли вниз прямо до їдальні. Там, у галасливому й
веселому товаристві споживались чудові страви. До кави подавали сому. Леніна
взяла дві півграмові таблетки, а Генрі - три. У двадцять по дев’ятій вони пішли
через дорогу до нововідкритого кабаре у Вестмінстерському абатстві. Ніч була
майже безхмарна й безмісячна, але цього, по суті, гнітючого факту Леніна й Генрі,
