на щастя, не помічали. Космічну темряву забивала світлова реклама. З фасаду
нового абатства заклично палахкотіли величезні літери: “Кельвін Стоунс і його
шістнадцять сексофоністів”, “Найкращий у Лондоні кольоро-запаховий орган”,
“Програма найновішої, синтетичної музики”.
Вони зайшли. На них війнуло гарячими й задушливими пахощами амбри й
сандалового дерева. На купольному склепінні зали кольоровий орган саме малював
тропічний захід сонця. Шістнадцять сексофоністів грали давній улюблений мотив -
“Ти моя найкраща ампула”. Чотириста пар танцюристів совалися в файв-степі по
вилощеній підлозі. Леніна й Генрі тут же стали чотириста першими. Сексофони
завивали, як мелодійні коти на місяць, вони стогнали альтами й тенорами, ніби
сама смерть насідала на них. Рясніючи обертонами, їхній вібруючий хор
голоснішав, сягаючи кульмінації. І накінець помахом руки диригент викликав
останню приголомшливу ноту неземної музики, що здула шістнадцять людців-
дударів, вони перестали існувати. Грім великого бемоля. А потім, майже в онімінні
й темряві поступово наблизився спад, димінуендо - поступове, повільне сповзання
в домінантний акорд, який звучав тихо, майже пошепки, поверх ритму (в розмірі
5/4) і наповнював секунди напруженим чеканням.
І ось нарешті наступило сподіване. Пролунав вибух сходу сонця й одночасно
шістнадцятка гримнула піснею:
Ампуло моя, як мені бракує тебе!
Ампуло моя, пощо я покинув тебе?!
Небеса сині в твоїй середині -
Блаженна блакить забуття.
О ти, найкраща на цілому світі,
ампуло моя.
