Танцюючи з іншими чотирмастами пар по Вестмінстерському абатстві, Леніна й
Генрі в той же час перебували в іншому світі - теплому, барвистому, безконечно
дружному світі, у святковому світі соми. Які ласкаві, які красиві, які приємно
потішні всі навколо! “Ампуло моя, як мені бракує тебе...” Але Генрі й Леніні вже
нічого не бракувало... Вони вже закупорилися під ясними небесами, в блакиті
неба. Виснажена шістнадцятка відклала сексофони, й апарат синтетичної музики
заграв найновіші мальтузіанські мелодії. Генрі з Леніною заколисувало, ніби пару
ембріонів-близнят на хвилях ампульного кровозамінника.
- На добраніч, дорогі друзі, на добраніч, дорогі друзі, - стали прощатися
репродуктори, пом’якшуючи накази щирою музичною чемністю. - На добраніч,
дорогі друзі...
Слухняно, разом з іншими, Леніна й Генрі залишили кабаре. Гнітюче далекі зорі
уже значно перемістилися на небі. Але хоча рекламні вогні порідшали, пара
молодих людей усе ще блаженно не помічала ночі.
Повторна доза соми, яку вони проковтнули за півгодини перед закриттям
кабаре, непроникною стіною відгородила їхню свідомість від реального світу. Все
ще закупорені, вони перейшли вулицю, піднялися ліфтом на двадцять восьмий
поверх, де було помешкання Генрі, і зачинили за собою двері.
Однак, хоч як Леніна була закупорена другим грамом соми, вона не забула
використати всі рекомендовані правилами протизаплідні засоби, майже
автоматично й неуникно, як кліпання очей.
- О, до речі, - сказала вона, повернувшися з ванної, - Фенні Краун цікавилася, де
ти роздобув мені на подарунок цього прекрасного зеленого сап’янового пояса з
капшуком.
