2
Щодругого четверга Бернард мав брати участь у Дні Служби Солідарності.
Після раннього обіду з Гельмгольцем в “Афродиторії” (куди Гельмгольца
нещодавно обрали згідно з параграфом два Клубного Статуту) він попрощався з
друзями, сів на даху в таксі, наказав пілотові летіти до Фордзонівської
громадської співальні. Піднявшись метрів на двісті, таксі помчало на схід; на
повороті перед Бернардовими очима розкрився красень-палац. Затоплені світлом
його триста двадцять метрів білого штучного каррарського мармуру сніжно сяяли
на Ладгейтському пагорбі; на кожному з чотирьох кутів гелікоптерної платформи
у вечірньому небі багряницею сяяло гігантське Т, а з отворів двадцяти чотирьох
величезних золотих сурм гриміла урочиста синтетична музика.
“А бодай йому Форд, я запізнююся”, - подумав Бернард, глянувши на
циферблат “Великого Генрі” на вежі палацу. І справді, не встиг він розрахуватися
за проліт, як Великий Генрі озвався.
- Форде, - вдарив густий басюра з усіх двадцяти чотирьох золотих сурм. -
Форде... - і так десять разів.
Бернард кинувся до ліфта.
Великий актовий зал для урочистостей Фордового дня й інших масових
фордовідправ був на нижньому поверсі. Над залою - сім тисяч кімнат, по сотні на
поверх, де Групи Солідарності відправляють свої щодвотижневі урочистості.
Бернард опустився на тридцять третій поверх, пробіг коридором, повагавшись,
постояв під дверима 3210-ї кімнати, а потім наважився - відчинив двері й зайшов.
Слава Форду! Він не був останнім. Три стільці з дванадцяти за круглим столом
ще були вільні. Наскільки міг непомітно Бернард сів на найближчий із них і
приготувався з докором зустрічати тих, хто прийде ще пізніше.
