- Правда ж, було чудово? - запитала Фіфі Бредло. - Правда ж, пречудово? - Вона
дивилася на Бернарда з захопленням, але в захопленні вже не було ані збудження,
ані хвилювання, бо там, де вдоволення, уже нема хвилювання. Захват її був
екстазом досягнутого єднання - спокій не порожнечі, не сірої насиченості й
ницості, а спокій гармонії життя, врівноважених сил. Спокій збагаченого,
оновленого життя. Бо Служба Солідарності не лише забирала, а й давала;
спустошувала, щоб виповнити. Фіфі сповнювало відчуття сили й досконалості,
єднання для неї ще тривало.
- Ти ж теж вважаєш, що було чудово? - наполягала вона, дивлячися на Бернарда
своїми надприродно блискучими очима.
- Так, це було чудово, - збрехав він, відводячи погляд. Її дивно змінене обличчя,
здавалося, і звинувачувало його, і водночас глузливо нагадувало про те, що він
перебуває в ізоляції.
Бернард був так само принизливо ізольований, як і тоді, коли почалася відправа,
навіть більш усамітнений, спустошений, бо не був наповнений мертвотною ситістю.
Ізольований і грішний, тоді як інші зливаються у Вищу Істоту; самотній навіть в
обіймах Моргани - самотній, як ніколи в житті. Повернувшися з рожевих сутінків у
світ звичного електричного освітлення, він відчув, що його знову обсіли сумніви, з
якими йому несила боротися. Він почувався страшенно нещасним і, можливо (очі
Фіфи звинувачувально блищали), в цьому була його власна провина.
- Справді чудово, - повторив він, але думалося знову про одне - про Морганину
брову.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
1
Дивний, дивний-предивний - такої думки була Леніна про Бернарда. Дивний
