- Та це ж чудова музика. І я не хочу дивитися на море.
- А я хочу, - наполягав Бернард. - Від моря в мене таке відчуття, ніби, - він
завагався, підшуковуючи слова, - ніби стаю самим собою, якщо ти розумієш, що я
маю на увазі. Більше самим собою і менше частиною чогось іншого. Не лише
клітиною в суспільному тілі. Чи не відчуваєш і ти подібного, Леніно?
Але Леніна плакала.
- Так не можна, так не можна, - повторювала вона. - Як ти так можеш говорити
про нехіть бути частиною суспільного тіла? Зрештою, кожний працює на кожного
іншого. Кожен нам потрібен, навіть епсилони...
- Знаю, знаю, - сказав насмішкувато Бернард. - “Навіть епсилони корисні”. Я
також. Але мені те байдуже.
Леніну ошелешило таке блюзнірство.
- Бернарде, - запротестувала вона вражено й болісно. - Як ти смієш?
- Як смію? - перепитав він уже спокійніше й задумано. - Ні, справжня проблема
в тому, що я не смію чи, радше, я добре знаю, чому я не смію. - А що, коли б я
смів, коли б я був вільний, а не сформований як раб?
- Бернарде, ти говориш найжахливіші речі.
- А хіба ти не бажаєш бути вільною, Леніно?
- Я не знаю, про що ти говориш. Я й так вільна. Вільна радуватися,
насолоджуватися. Тепер усі щасливі.
- Так, “тепер усі щасливі”, - засміявся Бернард. - Ми втовкмачуємо це
п’ятирічним дітям. Але чи не хотіла б ти бути вільною і щасливою якось по-
іншому, Леніно? Якось, скажімо, по-своєму, а не за колективним зразком.
- Я не знаю, про що ти ведеш мову, - повторила вона і додала: - Полетімо назад,
Бернарде, - благала вона. - Я все тут так ненавиджу.
