- Тобі не подобається бути зі мною?
- О, звичайно, подобається, Бернарде! Але не в цьому жахливому місці.
- Я думав, що тут... думав, ми станемо ближчими тут, де тільки море й місяць.
Ближче, ніж у юрбі або навіть у моїй кімнаті. Невже ти не розумієш цього?
- Я нічого не розумію, - рішуче сказала вона, утверджуючися в тому своєму
нерозумінні. Нічого! І найбільше, - продовжувала вона примирливо, - чому ти не
приймаєш соми, коли тебе обсідають такі жахливі думки. Ти б відразу забув про
них. І замість туги відчув би втіху. Зі мною разом, - повторила вона і крізь
тривогу усміхнулася, й усмішка та була приваблива, заклична, сласна.
Він мовчки й серйозно подивився на неї, не реагуючи, на ту усмішку, -
додивлявся пильно.
І Леніна не витримала - одвела очі з нервово видавленою усмішкою; хотіла
згладити незручність і не знайшла, що сказати. Мовчання обтяжливо затяглося.
Нарешті Бернард заговорив тихим стомленим голосом.
- Хай буде так, - сказав він, - ми летимо назад. - І, витиснувши педаль
акселератора, кинув машину в небо. На висоті тисячі двохсот метрів він включив
передній гвинт. Хвилину чи дві вони летіли мовчки. Потім несподівано Бернард
почав сміятися. Дивно якось, на думку Леніни, але ж таки засміявся.
- Тобі краще? - відважилася запитати Леніна.
У відповідь він зняв одну руку зі штурвала й обняв Леніну, голублячи їй груди.
“Дякувати Форду, - зраділа вона, - у нього знову все гаразд”.
Через півгодини вони вже були в його квартирі. Бернард проковтнув чотири
таблетки соми, ввімкнув радіо й телевізор і почав роздягатися.
- Ну, як? - запитала Леніна з багатозначним лукавством, коли вони зустрілися
