наступного дня на даху. - Чи не гарненько нам було вчора?
Бернард кивнув. Вони сіли в літак. Легкий поштовх - і вони полетіли.
- Всі кажуть, що я надзвичайно пружна, - замислено сказала Леніна,
поплескуючи себе по стегнах.
- Надзвичайно, - погодився Бернард, але в очах його був біль. “Як м’ясо”, -
подумав він.
Леніна поглянула на нього занепокоєно:
- А чи не здається тобі, бува, що я занадто товста?
Він похитав заперечно головою. (“Ніби про кусень м’яса...).
- Якраз, що треба? - Бернард знову кивнув. - У всіх відношеннях?
- Цілковито, - сказав уголос. А подумав: - “Вона й сама так себе поціновує. Вона
не проти того, щоб бути просто куснем м’яса”.
Леніна переможно усміхнулася. Але, виявилося, передчасно.
- Все-таки, - продовжував Бернард, помовчавши, - хай би все в нас учора
закінчилося інакше.
- Інакше? А хіба це може закінчуватися інакше?
- Я не хотів, щоб усе кінчилося зляганням, - уточнив він.
Леніна здивувалася.
- Хоч би не зразу. Не в перший день зустрічі.
- Але чим же тоді?
Він наговорив безліч дурниць і небезпечних нісенітниць. Леніна подумки
намагалася заткнути собі вуха, але час від часу окремі фрази проривалися в її
свідомість: “...спробувати б, що вийде, якщо загнуздати свої імпульси...” -
уривками долинало до неї. Ці слова, здавалося, заторкували якусь струну в її
душі.
