то наполягатиму на вашому переведенні в один із філіалів Центру, найкраще в
Ісландію. Маю честь, - і, крутнувшись на своєму стільці, взявся за ручку й почав
щось писати.
“От я його й провчив”, - подумав Директор. Але він помилявся. Бо Бернард
залишив кабінет із шиком, ще й грюкнув дверима, радіючи, що самотужки став на
боротьбу з існуючим порядком речей; його окриляло й п’янило усвідомлення
своєї індивідуальної значимості й важливості. Навіть думка про можливу кару не
злякала його, вона радше підносила, ніж гнітила його хороший настрій. Він
почувався досить дужим, щоб зустріти й перемогти біду, досить сильним, щоб не
боятися навіть Ісландії. І його впевненість зростала, бо він ані на хвилину не
припускав, що йому щось загрожує. За таку дрібницю так просто не переводять.
Ісландія - не більше як погроза. Стимулююча і життєдайна погроза. Ідучи
коридором, він навіть насвистував.
Героїчним був звіт Бернарда того вечора Гельмгольцові про сутичку з
Директором. А закінчувався він так:
- Я просто послав його в Бездонне Минуле і вийшов з кабінету. Ось так.
Бернард поглянув на Гельмгольца Вотсона, сподіваючись, що він висловить
йому своє співчуття, заохочення, захоплення. Але у відповідь ані словечка.
Гельмгольц сидів мовчки й дивився в підлогу. Він любив Бернарда, був удячний,
що з ним, єдиним серед знайомих, міг говорити на теми, які, на його думку, були
справді важливі. Але Бернард мав риси й украй неприємні. Ну, хоча б оці
хвастощі, що чергуються з виявами жалю до себе. А ще - неприємна звичка
хоробритись після бою і цілковита нездатність зберігати у скруті присутність
духу. Гельмгольц терпіти не міг подібного, а все тому, що любив Бернарда.
