непомітно проковтнула таблетку соми і тепер сиділа безтурботно, не слухаючи й
не думаючи ні про що, хоча її великі сині очі пильно дивилися на хоронителя з
виразом зосередженої уваги.
- Торкнутися до огорожі означає негайну смерть, - урочисто проголосив
хоронитель. - Отже з дикунської резервації втекти не можна.
Слово “втеча” прозвучало багатозначно.
- Мабуть, - сказав Бернард, підводячись, - нам пора вже йти. (Маленька чорна
стрілка лічильника оберталася безнастанно, вона була наче комаха, що поїдає час,
а разом з ним і його гроші.)
- Не можна втекти, - повторив хоронитель, запрошуючи сісти знову на стілець.
А що перепустка ще не була підписана, Бернардові довелось послухатися. - Для
тих, хто народився в резервації. І пам’ятайте, моя дорога... - додав він,
непристойно підморгуючи Леніні й переходячи на масний шепіт. - Не забувайте,
що в резервації діти ще народжуються, хоч як це огидно виглядає...
Він сподівався, що ця сороміцька тема змусить Леніну почервоніти, але вона
лише осміхнулася з удаваною розсудливістю і сказала:
- Та невже?
Розчарувавшись, хоронитель почав знову:
- Ті, що народжуються в резервації, я повторюю, приречені там і вмерти. Їхнє
життя протече...
Протече... Децилітр одеколону кожної хвилини. Шість літрів за годину...
- Може, - спробував знову Бернард, - нам слід...
Нахилившись уперед, хоронитель постукав по столу вказівним пальцем.
- Ви запитаєте мене, скільки живе людей у резервації. І я відповім, - прогудів він
переможно, - я відповім, що ми не знаємо. Ми можемо тільки здогадуватися.
