- Та невже?
- Саме так, дорога дівчино.
Шість на двадцять чотири, ні, точніше шість на тридцять шість. Бернард поблід,
тремтячи від нетерпіння. Але гудіння хоронителя невблаганно тривало.
- ...приблизно 60.000 індіанців і метисів... геть дикі... Наші інспектори іноді
відвідують... ніякого іншого зв’язку з цивілізованим світом... ще зберігають свої
огидні навики і звичаї... одружуються, якщо ви знаєте, що то таке... сім’ї... ніякого
кондиціювання... повторні забобони... християнство, тотемізм, культ предків...
вимерлі мови, як зуні, іспанська, атапаська... пуми, дикобрази й інші люті звірі...
інфекційні хвороби... жерці... отруйні ящірки...
- Та не може бути!..
Нарешті вони вирвалися. Бернард побіг до телефону. Швидше, швидше, але
щоб добитися до Гельмгольца, витрачено майже три хвилини.
- Ніби ми вже між дикунами, - поскаржився він Леніні. - Проклята
некомпетентність!
- Ковтни таблетку, - порадила Леніна.
Він відмовився, воліючи гніватися. І нарешті, дякувати Форду, додзвонився.
Гельмгольц слухав. Бернард роз’яснив, що сталося, і той обіцяв відразу ж піти й
закрутити кран. Так, негайно. А принагідно повідомив, що Директор
Вирощувально-Кондиціювального Центру вчора ввечері публічно говорив...
- Що? Він шукає когось на моє місце? - перепитував Бернард голосом, сповненим
болю. - Уже й вирішено? Говорив про Ісландію? Форде! В Ісландію... - він повісив
слухавку й повернувся до Леніни. Блідий як крейда і геть пригнічений.
- Що сталося? - запитала вона.
