мотори. - Завтра повернуся. І не турбуйтеся, - запевнив Леніну, - вони смиренні,
дикуни не зроблять вам ніякої шкоди. Газові бомби відучили їх брикатися, вони
не посміють штукарити. - Все ще сміючися, він увімкнув гвинти гелікоптера,
набрав швидкості й відлетів.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Плоскогір’я було, мов заштилений корабель у протоці світло-рудого пороху.
Протока звивалася між стрімкими берегами; вихляючи від одної кручі до другої,
через долину тяглася смуга зелені - річка з полями. На носі того кам’яного
корабля в центрі протоки, наче його частина, виднів відросток оголеної скелі -
поселення Малпайс. Ярус за ярусом здіймались будинки, наче зрізані піраміди з
прибудованими східцями. Біля підніжжя розсипалися дрібні хатки, лабіринт
глинобитних стін, а далі урвища спадали на три боки просто в долину. Декілька
стовпів диму здіймалися у безвітряне небо й там губилися.
- Дивно, - сказала Леніна. - Дуже дивно, - це було її звичним словом осуду. -
Мені не подобається. Як і цей чоловік. - Вона кивнула на індіанина-провідника.
Неприязнь, очевидно, була взаємною: навіть спина індійця, що йшов попереду,
випромінювала ворожість і похмуру зневагу. - Крім того, - додала вона
впівголоса, - він смердить.
Бернард не став заперечувати. Вони йшли далі.
Негадано повітря ожило, запульсувало, ніби від ритмічного невтомного руху
крові. То вгорі, у Малпайсі, забили в барабани. Їх ноги підкорилися ритму того
таємничого серця; вони прискорили кроки. Стежка привела до підніжжя урвища.
Над ними на сотню метрів угору здіймалися боки великого кам’яного корабля.
- Сюди б наш літак, - сказала Леніна, вороже дивлячися на голий навислий
фасад скелі. - Ненавиджу карабкатися на своїх двох. Стаєш такою малою біля
