підніжжя гори...
Ще якийсь час вони йшли в тіні плоскогір’я, поки обійшли виступ і там, у
виритій водою ущелині, знайшли східці, що вели вгору. Вони почали дертися
тими стрімкими східцями, що йшли зигзагом з одного боку ущелини на інший.
Інколи бій барабанів ставав майже нечутним, а іноді, здавалося, вони б’ють ось
тут, поряд.
На напівдорозі повз них пролетів орел - так близько, що вітер від його крил
дмухнув їм холодом просто в обличчя. У розколині скелі лежала купа кісток. Усе
було гнітючо дике, а індіанин смердів дедалі дужче. Вони нарешті вийшли з
ущелини на ясне сонце. Верх плоскогір’я лежав перед ними кам’яною рівниною.
- Як Черінг-Т вежа, - зраділа Леніна. Але не довго їй вдалося тішитися цією
заспокійливою подібністю.
Тупотіння босих ніг змусило їх обернутися. Голі від шиї до пупа, темно-
коричневі тіла були розмальовані білими смугами (“Ніби тенісні корти на
заасфальтованому майдані”, розповідала потім Леніна), з обличчями, зовсім не
по-людськи наквацьованими червоним, чорним і золотим; два індіанці бігли
стежкою назустріч. Їхнє чорне волосся було заплетене стрічками з лисячого хутра
й червоними клаптями фланелі. Накидки з індичого пір’я метлялися за плечима;
величезні пір’яні діадеми шуміли на їхніх головах. За кожним кроком лунав дзвін
і брязкіт срібних браслетів і важких намист, виготовлених з кісток і бірюзових
камінців. Вони безмовно наближалися, пританцьовуючи в своїх оленячих
мокасинах. Один із них тримав пір’яний віник, другий тримав у обох руках щось
на зразок трьох чи чотирьох грубих мотузок. Одна мотузка заворушилася, і
Леніна раптом зрозуміла, що то змії. Чоловіки підбігали ближче й ближче, їхні
