- Просто старість, - якомога байдужіше відповів Бернард. Він також був
ошелешений, але намагався не подавати виду.
- Старість? - перепитала вона. - Але ж і наш Директор старий, є багато старих,
але ж вони не такі.
- Це тому, що ми не дозволяємо їм дряхліти, оберігаємо від хвороб. Ми штучно
підтримуємо їхній внутрішньо-секреторний баланс на юнацькому рівні. Не
дозволяємо їхньому магнезійно-кальцієвому показнику спадати нижче рівня, що
був у тридцять років. Вливаємо їм молоду кров. Постійно стимулюємо обмін
речовин. Тому в них інший вигляд. Почасти, - він додав, - і тому, що більшість із
них помирає далеко раніше, не досягши віку цього старого створіння. У нас
молодість зберігається майже повністю до шестидесяти, а потім - раз! - і кінець.
Але Леніна не слухала, вона спостерігала за старим. Повільно, повільно він
злізав донизу. Його ноги нарешті торкнулися землі. Він обернувся. У глибоко
запалих орбітах очі були ще надзвичайно ясні. Вони дивилися на неї неспішно,
без здивування, ніби її тут і не було. Повільно зсунувшися, старий прошкутильгав
повз них і зник.
- Але це жахливо, - прошепотіла Леніна. - Це страшно. Не треба було сюди
їхати.
Вона сягнула в кишеню за сомою і переконалася, що випадково (такого з нею
ще не траплялося) залишила пляшечку в будинку відпочинку. Бернардові кишені
були також порожні.
Тож їй довелося споглядати жахи Малпайса без сомової підтримки. А жахи
насувалися на неї хмарою. Від вигляду двох молодих жінок, що годували дітей
груддю, вона почервоніла й відвернулася. Вона ніколи в житті не бачила такої
