місці в центрі майдану виднілися, підіймаючися з землі, дві круглі платформи з
каменю й глини - очевидно, дахи підземних палат; у центрі кожної платформи
відкриті люки, а звідти, з темряви, визирали драбини. У підземеллях грали на
флейтах, але мелодія їх майже губилася в постійній безжалісній наполегливості
барабанів.
Леніна любила барабани. Закривши очі, вона віддалася їхньому лагідному
стукоту, що заполонив її свідомість, і ось уже нічого не лишилося в світі, крім
цього глибокого пульсуючого рокотання. Воно заспокійливо нагадувало
синтетичну музику на сходках єднання й святкування Фордового дня. “Оргія-
поргія”, - муркотіла вона собі. Барабани вибивали ті самі ритми.
Раптом пролунав справжнісінький вибух співу: сотні чоловічих голосів
викрикували в унісон металево-грубо, протяжно, аж ніби озвіріло. Декілька
довгих нот і - заніміння, громове заніміння барабанів, потім дискантний вереск -
відповідь із жіночого боку. Потім знову бій барабанів і ще раз баске чоловіче
дикунське утвердження своєї мужності, свого начала. Дивно? Так. Дивне місце,
дивна музика, одяг, зоби, хвороба шкіри й старі люди. Але в самому вихоровому
дійстві ніби нічого особливо дивного не було.
- Це нагадує мені співочі свята нижчих каст, - сказала Леніна Бернардові.
Та незабаром від тієї подібності не лишилося й сліду. Бо раптом з округлих
підземних палат роєм вилетів примарний натовп чудовиськ. У потворних масках,
розмальовані до втрати людської подоби, вони пішли в танок, закрутилися,
співаючи й коло за колом пришвидшуючи темп; барабани теж прискорили ритм,
він став схожий на пульсування у вухах під час гарячки; юрба співала все
голосніше й голосніше разом з танцюристами; спочатку заверещала одна жінка,
