Зааїкнулась в ліопушеетї. Вона того злякалась віщим серцем, Що стало ся. Бо як дозналась, Що то (сього пїкіми не бували) хї до Цезаря рівняєш, гнїв твій Не гасне нї від чого, то послала До тебе слово, що вона вже в>ісрла. Навпослї-ж страшно стало, щ6 ьід того З тобою станегь ся, мене послала Сказати правду. Ті.іьї:о-ж я бою ся, Чи не спізнив ся.
А н т он їй. Пінно, Діомеде. Поклич моїх чатівників, будь ласко.
Д і о м є д. Чатівпикп ! до імператора! го ! Сторожа, гов ! Сюди ! Ваш пан вас кличе.
Входять пііьші з чатівників.
А нтонїй. Несїть мене до Клеопатри, друзї! Останню вже наказую вам службу *^^).
— 133 —
Первпй чатівнпк. О горе, горе нам з тобою, пане, Що воїнства свого не пережив тп !
Усї. О день важенний !
А нт о нїн. Годї, добрі друзї, Шкода гірку втішати долю горем ! Несімо весело, чим нас карає, То ми її скараємо бапдужжрм. Беріть мене. Я часто вас на битву Водив. Тепер несіть мене і дяч\у Мою за все прийміте, добрі друзї.
(Виходять, несучп Антонїя).
Сцена тринацята.
Тамже. Монумент. Входять Клеопатра, Харміяна і Іра.
К л Є 0 п а ї р а. О Харміяно ! я не вийду звідси.
Харміяна. Спокій ся, добрая царице.
Клеопатре. Не хочу. Щоб не стало ся страшенне, Я рада ; втїха-ж — я гордую нею. Моя печаль, в пропорциї к причині, Така повинна бути величезна, Як те, з чого вона береть ся.
Входить у низу Діомед.
Як там? Умер ?
— 134 —
Д і о м є д. Смерть на йому, та ще не вмер він. Споглянь на той бік монумента. Чата Його несе його сюдп.
Клеопатра. О сонце ! Спалп велпку сФеру, де тп ходиш, Щоб змінний беріг сьвіта тьма окрила *^^), Антонів ! Антонів ! Антонїе ! Допоможіте, Харміяно, Іро І друзї у низу сюди піднята. А н т о н ї й. Мовчи ! Мене не Цезарева сила Звалила : сам звалив себе Аніонїй.
Клеопатра. Так мусить буть, що тілько сам Антонїй Себе подужав. Тілько-ж горе, горе!
