Клеопатра. Що-ж з того, пане, що я чула й знаю ? Ви сьмібтесь, як дїти та жіноцтво Оповідають сни свої... Не правда- ж?
Долябелля. Не розумію я сього, царице.
— J46 —
Клеопатра. Приснпвсь менї Актонїіі імператор. О, ще-б такого сну ! щоб ще раз Мені такого чоловіка бачать!
Долябелля.
Коли ЗБОЛИШ...
Клеопатра.
Лице його — як небо. На нїм і сонце п місяць красувалась, ОсьБІчуючи „о" маленьке, землю.
Долябелля. Прецарственне созданнь...
Клеопатра.
Він ногами Ступав за океан. Піднїме руку — Се гребінь сьвіїа. Голос мав солодкий, Мов усї Сфери грали. Се до друзів ; Коли-ж хотів перелякати землю, То рокотав як грім, — земля трусилась. На щедрість не було зими у нього, А осїнь : жни, вона знай родить, родить. Утїхи в нього, то були дельфіни : Над елементом, де жили, скакали. В ного Ліберії були корони ; З кишень царствами сипав, як шагами.
Долябелля. О, Клеопатро...
Клеопатра.
Як тобі здаеть ся ? Чи був на сьвітї і чи може бути Такий, як снивсь менї?
Долябелля.
Нї, нї, царице !
Клеопатра. Ти брешеш, і боги брехню сю чують. Коли-ж єсть або був такий між нами.
— 147 —
Се переходить за границю мрії. Природі нї з чого таке втворити, Щоб дивом і Фантазию впослідив. Задумавши-ж Антонїя, природа Створіннєм переважила і мрію ; її тінями згордувала.
Д о л я б є л л я. Слухай, Блага царице. Ти велику втрату Несеш, як государиня велика. Неї ай свого иїколи не добю ся, Коли печаль твоя не захитала Мені аж до коріння серця вдаром !
Клеопатра. Добродію, спасибі. Чи ти знаєш, Як Цезарь хоче повернути мною?
