подібні до оцих трьох.
- Що? - вигукнув розпачливо фірман. - Ти не пам’ятаєш мене? А я ж вечорами носив тобітаряче пійло з висівок, коли тобі було зле! Я завсігди чистив тебе як годиться! Зроду не забув на тебе попону нап’ясти, як ти на холоді стояти лишався! Ні, Суничко, не чекав од тебе такого.
- Щось починає повертатися, - задумливо промовив Суничка. - Дійсно. Дайте подумати, дайте подумати... Ага, ти змушував мене тягати за собою бридку чорну штуковину і бив мене, щоби я біг, але скільки б швидко я не
мчав, те страховидло усе одно знай порипувало позаду.
- Тож ми мали на хлібець заробляти, - знітився фірман. - І я, і ти. Як не було б тяжкої праці та батога, то не було б ні стійла, ні сіна, ні висівок, ні вівса. Я тебе завсігди вівсом гостив, коли тільки міг; тут вже ніхто нічого не скаже.
- Овес? - нашорошив Суничка вуха. - Так, пригадую щось таке. Все більше й більше зринає в пам’яті. Ти завжди сидів за мною десь там, високо, а я мусів бігти попереду й тягти тебе разом із тою бісовою штукою. Схоже, всю роботу робив я.
- Влітку воно й правду так було, - погодився фірман. - Тобі пекельна праця, а мені холодненький вітерець. Але взимку! Ти тоді, любчику, бігав гаряченький, а'я сидів собі нагорі, ноги мої були як той лід, холодний вітрюган скубав мене за носа, а руки так терпли, що фірманити було несила!
- Це було страшне, жорстоке місце, - похитав головою Суничка. - Ані травиночки, саме лише твердий камінь.
- Правду кажещ друже, правду кажеш! - підтакнув фірман. - То був жорстокий світ. Я завжди казав, що отой брук жодній коняці на добро не йде. Але ж то Лондон. Я його подобав не більше як ти. Ти був сільською конячкою, а я - сільським дядьком. Я у церкві в хорі співав, он як, вдома-то... Та мені там не було на що жити.
- Ох, ну будь ласочка, будь ласка! - застогнав Діґорі. - Чи не можна хутчіш? Лев йде усе далі, а мені так треба з ним поговорити, просто бракне слів, як це важливо.
- Послухай-но, Суничко, - сказав фірман. - Цьому паничеві конче треба про щось із Левом погомоніти; з тим, що ви його Асланом кличете. Може, ти дозволиш йому осідлати тебе (він буде обережний, обіцяю) і домчиш його туди, де Лев зараз, га? А ми із цим дівчатком якось уже самі дочалапаємо.
- Осідлати? - замислився Суничка. - О, згадав. Тобто всістися мені на спину. Пам’ятаю, давно-давно один двохногий малюк полюбляв таке робити. У нього були хрумкі квадратові шматочки чогось білого, він їх мені давав. Вони смакували... о, просто казково, вони були солодші за траву.
- А, то цукор! - здогадався фірман.
- Прошу тебе, Суничко, - став благати Діґорі, - дозволь мені залізти на тебе і відвези до Аслана!
- Ну, я не заперечую, - поступився нарешті Суничка. - Інколи можна й дозволити. Залізай.
- От молодця! - зрадів фірман. - Ну ж бо, дітиську, поможу тобі залізти.
