Тож за мить Діґорі опинився на Суниччиній спині й почувався, варто завважити, вельми затишно, бо ж їздив колись без сідала на своєму поні.
- Що ж, уперед, Суничко, - сказав хлопець.
- Я так розумію, в тебе навряд чи знайдеться трохи тієї білої смакоти? - обережно поцікавився той.
- Ні. Боюся, справді не знайдеться, - вибачаючись, сказав Діґорі.
- Ну, нічого не вдієш, - зітхнув Суничка, і вони з місця вирушили.
Тим часом один великий бульдог, котрий усе сопів та вдивлявся у далину, мовив:
- Ану гляньте. Хіба це не таке саме чудернацьке створіння, отам біля річки, попід деревами?
Звірі придивилися й побачили дядька Ендрю, що завмер поміж рододендронами, сподіваючись залишитися непоміченим.
- Ходімо! - загукало кілька голосів. - Підійдемо та з’ясуємо, що воно таке.
Тож поки Суничка мчав Діґорі до Аслана (а фірман і Поллі поспішали за ними пішака), більшість звірини із ревом, гавкотом, рохканням та іншими ознаками жвавого зацікавлення гайнула до дядечка Ендрю.
Але повернімося трохи назад, аби збагнути, як дядько Ендрю сприймав усе, що відбувалося впродовж останнього часу. На нього усі події справили геть інше враження, ніж на фірмана чи дітей. Адже те, що ти чуєш чи бачиш, дуже залежить від того, де саме ти стоїш, але не менше і від того, що ти за людина.
Щойно земля народила перших звірів, дядько Ендрю почав задкувати дедалі глибше в гущавину. Він пильно вдивлявся у тварин, та його не обходило, що вони роблять, а цікавило тільки, чи не збираються вони напасти. Як і Відьма, він був невимовно прагматичним. Він і не помітив, що Аслан відбирав по парі від різних видів. Все, що дядько бачив (чи то гадав, що бачить), то це величезну зграю диких та небезпечних тварин, котра нестямно тиняється поблизу. Ного страшенно дивувало, чому ніхто не тікає від страхітливого лева. Ту грандіозну мить, якої звірі заговорили, дядько Ендрю насправді проґавив, хоча й з доволі цікавої причини. Колись дуже-дуже давно, ще у цілковитій темряві, тоді, як Лев почав співати, дядько Ендрю спромігся розчовпати, що той дивний нум - насправді пісня. Музика йому аж ніяк не припала до душі. Вона розбурхувала -у дядькові неприємні відчуття й спонукала міркувати над речами, про які навіть думати не хотілося. Коли ж зійшло сонце і стало видно, що Співцем був Лев (“Усього лише якийсь лев,” - подумав дядько Ендрю), старий чаклун доклав усіх зусиль, переконуючи себе, що ніякого співу не було і бути не могло, адже леви тільки й можуть, що рикати (у зоопарках нашого з вами світу). “Ясна річ, це не могло бути піснею,” - сказав до себе дядько. - “Мені це просто приверзлося. З моїми нервами справи геть кепські. Ну хто це бачив, щоби леви співали?”.
І чим довше та чарівніше Лев співав, тим старанніше дядько запевняв себе, що не чує нічого, окрім грізного рику Хоч яка це непроста справа, але людям нерідко вдається заввиграшки переконати себе, що вони значно дурніші, ніж є насправді. Дядькові Ендрю це теж вдалося. Невдовзі він вже дійсно чув лише загрозливе ревіння, а ще за якийсь час не почув би вже нічого іншого, навіть якби захотів. Коли Лев заговорив і сказав: “Нарніє, прокинься,” - дядько почув не слова, а тільки рик. І у відповіді звірів йому теж вчувалися тільки рявкіт, рев, гавкотіння та виття. А вже коли вони засміялися... "можете собі уявити. Дядькові здалося, що нічого паскуднішого з ним не відбувалося протягом усього його нелегкого віку. Такого жаского, кровожерного ремствування злих та голодних монстрів йому не випадало чути ніколи в житті. За мить, ніби й без того бракувало люті й жаху, він побачив, як троє людей прямують на видноту, наближаючись до тварин. “Ідіоти!” - простогнав дядечко подумки. - “Зараз ці чудовиська зжеруть персні разом із дітваками, і я ніколи не потраплю додому. Який же ж цей
