- Один, два, три, - почав Едмунд, обережно спускаючись вниз і рахуючи до шістнадцяти. - А ось і низ, - закричав він.
- Отже, це таки Кер-Паравел, - сказала Люсі. - Там теж було шістнадцять.
Більше нічого не було сказано аж до тієї миті, поки вся четвірка не згуртувалася біля підніжжя сходів. Тоді Едмунд повільно провів смолоскипом навколо себе.
Тепер жоден із них не сумнівався, що вони таки справді опинились у стародавній скарбниці Кер-Паравелу, яким вони колись правили, будучи королями та королевами Нарнії. Посередині пролягав прохід (такий, які бувають в оранжереях), і обабіч вздовж нього через певні проміжки, стояли пишні обладунки, схожі на лицарів, котрі охороняють скарби. Поміж обладунками, з кожного боку від проходу, на полицях височіли купи коштовностей - намиста і браслети, персні й золоті чаші, і довжелезні слонові бивні, брошки й діадеми, і золоті ланцюги, купи неоправленого коштовного каміння були нагромаджені абияк, наче то були кульки для дитячих ігор або картопля - діаманти, рубіни, карбункули, смараґ- ди, топази й аметисти. Під полицями стояли величезні дубові скрині, укріплені залізними пластинами й зачинені на важкі висячі замки. Було нестерпно холодно, а ще настільки тихо, аж діти чули власне дихання. Порох так густо вкривав коштовності, що, якби діти не знали точно, де перебувають, і не пам’ятали більшості дрібниць, здогадатись, що це скарби, було б не так уже й просто. У цьому місці вчувалося щось печальне і трохи моторошне - все тут видавалось покинутим, і покинутим досить давно. Саме тому діти не промовили нічого щонайменше впродовж хвилини.
Згодом вони, ясна річ, почали походжати
ЗО
туди-сюди, підбираючи і роздивляючись різні речі. Це скидалося на зустріч зі старими друзями. Якби ви потрапили туди, ви почули б, як вони вигукують щось на кшталт:
- Ой, погляньте! Наші персні з коронації - пам’ятаєте, як ми вперше їх одягнули? - Гопала, це ж брошечка, про яку ми думали, що загубили її. - Послухай, хіба це не обладунки, які ти одягав на Великий Турнір на Самотніх Островах? - Пам’ятаєш, як гном виготовив це для мене? - Пам’ятаєш, як ми пили з цього рогу? - Пам’ятаєш? Пам’ятаєш?
І раптом Едмунд сказав:
- Послухайте, нам не слід марнувати батарею. Хтозна, наскільки часто вона буде нам потрібна. Чи не краще було б узяти те, що може знадобитися, та вшитися звідси?
- Ми мусимо забрати наші дари, - сказав Пітер. Колись давно, у Нарнії, він, Сьюзан та Люсі отримали на Різдво подарунки, цінніші навіть за все королівство. Едмундові подарунка не дісталося, тому що він у той момент був далеко. (То була його провина - про це можна прочитати в іншій книжці).
Погодившись із Пітером, діти попрямували до найдальшої стіни скарбниці, де, безперечно, досі висіли їхні подарунки. Подарунок Люсі був найменшим - всього лише пляшечка. Однак ця пляшечка була не скляною, а висіченою з діаманту, і досі до половини містила в собі чарівні ліки, що могли вилікувати
практично будь-яку рану та будь-яку хворобу. Без жодного слова, натомість з поважним виглядом Люсі зняла свій подарунок з його місця, перекинула пасок через плече і знову відчула пляшечку біля свого боку, де вона зазвичай і висіла за тих давніх часів. Подарунок Сюзан - лук зі стрілами та Ріг - зберігся лише частково: лук усе ще висів на своєму місці, і
