- Цієї миті я аж ніяк не відмовлявся б від добрячої грубої скибки хліба з маргарином, - додав він.
Попри все, кожен дедалі більше відчував у собіпригодницькийзапал.томуніхтопо-справж- ньому не бажав повернутися до школи.
Незабаром, по тому, як з’їли останнє яблуко, Сьюзан рушила до колодязя по воду. Повернувшись, вона принесла дещо в долоні.
- Погляньте, - вимовила вона здушеним голосом. - Я знайшла це біля колодязя.
Простягнувши принесену річ Пітерові, вона сіла. Судячи з її вигляду й голосу, вона от-от готова була заплакати. Едмунд та Люсі нетерпляче схилились уперед, щоб побачити, що там Пітер тримає в руці - маленьку, яскраву штучку, яка мерехтіла у світлі вогнища.
- Чорти забирай, - сказав Пітер, і його голос також пролунав химерно. Тоді він простягнув предмет решті.
Тепер усі побачили, що це - маленька шахова фігурка лицаря, звичайна за розміром, але незвично важка, оскільки зроблена із чистого золота; в очниці коня колись було вкладено два рубіни, але один, мабуть, вилетів і загубився.
- Оце так! - вигукнула Люсі. - Він точнісінько такий, як ті шахові фігури, якими завжди грали ми, поки були королями й королевами в Кер-Паравелі!
- Нумо, Сью, - мовив Пітер до іншої сестри.
- Не можу, - сказала Сьюзан. - Все неначе знов повернулося... ох, які добрі були часи. Я пригадала шахові партії з фавнами та добрими велетнями, і про те, як водяники з русалками виспівували у морі, і про свого прекрасного коня... і... і...
- Гаразд, - мовив Пітер із зовсім їншою інтонацією, - надійшов час, коли вся наша четвірка мусить напружити мозкові звивини.
- Навіщо? - поцікавився Едмунд.
- Невже жоден із вас не здогадався, де ми? - запитав Пітер.
- Кажи, кажи, - мовила Люсі. - Я уже кілька останніх годин відчуваю, що над цією місциною нависає якась дивовижна таємниця.
- Не марудь, Пітере, - сказав Едмунд. - Ми тебе слухаємо.
- Ми в руїнах Кер-Паравелу, - повідомив Пітер.
- Але ж послухай, - заперечив Едмунд, - чому ти так вирішив? Це місце було зруйноване багато століть тому. Поглянь на ці кремезні дерева, що ростуть аж у брамі. Поглянь на каміння. Кожному зрозуміло, що тут ніхто не жив уже сотні років.
