- Справді, Лу? - запитав Пітер, обернувшись і пильно поглянувши на неї. - У мене також. Це найхимерніша річ, котра спіткала нас цього химерного дня. Цікаво, де ми і що все це означає?
Отак розмовляючи, вони перетнули двір і ввійшли у ще один дверний прогін до приміщення, яке було колись залою. Тепер воно
радше нагадувало подвір’я: дах бозна-коли провалився, а земля всуціль поросла травою та маргаритками, тільки-от приміщення було коротшим і вужчим, а стіни трохи вищими. Увесь дальній куток займало щось на кшталт тераси, зведеної над усім решта приблизно на три фути.
- Цікаво, невже це справді була зала? - сказала Сьюзан. - І що це за підвищення?
- Дурненька, - схвильовано мовив Пітер, - невже ти не бачиш? Тут був узвишок, а на ньому стояв Високий Стіл, за яким сиділи король та вельможні лорди. Ніби ви забули, що ми й самі були колись королями та королевами та у нашій Великій Залі сиділи на точнісінько такому ж підвищенні.
- У нашому замку Кер-Паравелі, - продовжила Сьюзан замріяним та співучим голосом,
- у гирлі Великої Ріки, в Нарнії. Хіба ж я могла забути?
- Як чітко все пригадується! - сказала Люсі.
- Ми могли б удавати, що перебуваємо зараз в Кер-Паравелі. Ця зала страшенно подібна до Великої Зали, в якій ми бенкетували.
- На жаль, бенкету не буде, - сказав Ед- мунд. - Знаєте, вже пізно. Погляньте, як видовжилися тіні. І ще - ви не помітили, що тут не так уже й гаряче?
- Нам слід розпалити багаття, якщо вже ми змушені тут переночувати, - сказав Пітер.
Ця ідея видалась усім доречною і протягом наступних тридцяти хвилин вони були зайняті. Виявилося, що у фруктовому саду, крізь який вони увійшли до цих руїн, знайти деревину для вогнища майже неможливо. Діти спробували пошукати з протилежного боку замку, покинувши залу крізь маленькі бічні двері й потрапивши до лабіринту кам’яних виступів і порожнин, що колись, вочевидь, виконували роль коридорів та менших покоїв, а тепер поросли густою кропивою та дикою ружею. За всім цим вони наштовхнулися на широкий вилом у замковій стіні та крізь нього ступили в ліс зі ще темнішими та вищими деревами, де мертвого гілля та струхлявілої деревини й патиків, сухого листя та ялинкових шишок виявилося вдосталь. Туди й назад тягали діти свої в’язки, аж доки на узвишші назбиралася добряча купа. Під час п’ятої виправи біля самої зали діти знайшли схований у бур’янах колодязь, розчистивши який, побачили у глибині свіжу й чисту воду. Залишки кам’яного парапету оперізували колодязь півколом. Дівчата пішли ще по яблука, тоді як Едмунд і Пітер розклали на узвишку ватру, близенько до закутка між двома стінами, який видався їм найзатиш- нішим та найтеплішим місцем. Розпалити вогнище виявилося не так уже й просто, хлопці
зіпсували чимало сірників, але зусилля братів таки увінчались успіхом. Врешті-решт уся четвірка розсілася долі, спинами до стіни, обличчями до вогню. Діти намагалися спекти трохи яблук, нанизавши їх на кінчики патиків. Проте печені яблука не надто смакують без цукру, до того ж, поки вони гарячі, їх складно тримати в пальцях, а коли холодні - не варті того, аби їсти. Тож мандрівники змушені були задовольнитися сирими яблуками, завдяки чому, як зауважив Едмунд, усвідомили, що шкільні вечері не аж такі вже й огидні.
